Вахтанг Кіпіані: "Цікаві книжки": Еврейские адреса Киева

ТСН.ua

Що читаємо?

Книгу відомого дослідника та знавця столиці Михайла Кальницького "Еврейские адреса Киева: Путеводитель по культурно-историческим местам" (Київ, "Дух і літера", 2012).

Що цікавого?

Майже п'ятнадцять років тому автор підготував карту-схему "Еврейские адреса Киева". Відтак багато років збирав розрізнені, розкидані і заховані факти і артефакти єврейської присутності в Києві. Це перша спроба узагальнити тему. І спроба цілком успішна. Величезна кількість маловідомої інформації та безліч фотографій роблять це видання назвичайно корисним навіть не для гостей Києва, а для городян, які, можна посперечатись, не знають історії рідного міста.

Я не раз - сам або з гостями міста - ходив на екскурсії. Але жодного разу гіди не звертали увагу на імена одного з прем'єрів Держави Ізраїль Голди Меїр, творця перших бойових загонів у Палестині Йосифа Трумпельдора, видатного педагога Януша Корчака, композитора Володимира Горовіца та інших видатних київських євреїв. Наче їх, та сотень тисяч їхніх співвітчизників віри мойсеєвої, які говорили на їдиш, івриті, російській, польській, українській мовах, ніколи не було…

Книгу відкриває історичний нарис "Євреї в Києві". Вчені досі сперечаються щодо того, коли саме і за яких обставин постало місто над Дніпром. Згідно з однієї з точок зору, поселення міського типу виникло очевидно до початку IX століття, коли ця місцевість входила в зону впливу Хазарського каганату. Знать на чолі з правителем - каганом прийняли іудаїзм. Згодом ця релігія стала офіційною. Євреї з багатьох земель переселялись у межі каганату, щоб бути захищеними владою одновірців.

Вже в IX столітті в Києві існувала єврейська община. У бібліотеці університету в Кембріджі зберігається манускрипт "Київський лист", який колись зберігався в синагозі в Каїрі. Це документ першої половини Х ст. - і в ньому міститься не просто згадка про єврейську громаду. Лист "вообще является древнейшим из известных науке документов, связанных с Киевом".

Виходить, що євреї в місті жили протягом всієї історії, хоч і не раз "лінія життя" переривалась, а потім відновлювалась.

За часів Ярослава Мудрого одна з брам мала назву Жидівська. І знаходились "врата" на теперішній Львівській площі. Відомо, що один із засновників Києво-Печерської лаври Преподобний Феодосій постійно ходив, правда - чомусь уночі, в єврейський квартал і вів там релігійні диспути.

Перший відомий погром мав місце в 1113 році, коли після смерті князя Святополка Ізяславовича "жители города, воспользовавшись хаосом междувластия, взбунтовались и разграбили еврейский квартал". Прибуття нового князя - Володимира Мономаха зупинило безчинство. Існує версія, що згодом володар вигнав усіх юдеїв з Києва, але в опису пожежі 1124 року згадується, що вогонь знищив і єврейські будинки. Отже, ймовірно, певна частина євреїв виїхали, але хтось і залишився.

У XIV столітті Київ входить у склад Великого князівства Литовського. Єврейському населенню надаються привілеї. "Предприниматели-иудеи сколотили немалые состояния; некоторые из них занимались взиманием в польза казны различных податей и сборов".

В 1495-му князь Олександр видає розпорядження виселити євреїв. Таким чином він… поповнив скарбницю, конфіскуючи майно та нерухомість вигнанців. Але через вісім років заборона проживання була скасована і єврейське життя поновлюється.

В 1619 році польський король Сигизмунд ІІІ, не виключено за пропозицією гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, скасував право на осіле життя в місті. Євреям можна було приїздити не більше, ніж на день. Їм був виділений "гостиный дом" - "дабы место пограничное не жидами, но людьми украинными купецкими расширялось и множилось".

Часи Богдана Хмельницького в єврейській традиції суголосні слову катастрофа. Козаки знищили юдейську общину вщент. Станом на 1655 році євреїв у місті та місцевостях, контрольованих повстанцями, не залишилось. В 1686 році Москва та Варшава підписали "Вічний мир" з додатками про вільну торгівлю, але з винятком "кроме жидов". Київ втрачає частину себе на кілька десятків років.

Через сто років, після поділу Польщі, сотні тисяч євреїв стали підданими Російської імперії. Поступово відновлюється єврейське життя і в Києві. За одним з єкатерининських указів, євреї в Київському намісництві могли ставати купцями та міщанами, але за умови виплати вищих податків: "вдвое против положенных с мещан и купцов христианского вероисповедания".

Починає формуватись смуга осілості. Юдейська община - кагал - змогла легалізуватись, раз на три роки обирала керівні органи, мала свого рабина. В 1797 році в місті були зареєстровані 94 єврея чоловічої статі та 113 жінок, а в 1815-му - 1500 душ разом. Поява конкурентів не тішила місцеве населення. У столицю імперії полетіли депеші з проханням знову виселити євреїв. Та генерал-губернатор, а згодом і Петербург визнали це недоцільним.

В 1804 році імператор Олександр І затвердив "Положение об устройстве евреев". Там було зафіксовано, що євреї як місцеві, так і ті, які прибувають у державу в комерційних справах та в інший спосіб однаково перебувають під покровительством законів Російської імперії "наравне со всеми другими".

Оце "наравне" було великим лукавством. Бо інший указ 1808 року забороняв їм володіти "шинками, кабаками и постоялыми дворами". Правда, виконати його виявилося нереально.

Більша частина общини були дуже бідна. У спогадах Семена Сулими з 1812 року автор знайшов такий вражаючий пасаж: "В Киеве царила тогда ужасная пыль летом и бездонная грязь осенью и весной… Кроме двух, вечно враждующих между собой партий, киевских гвельфов и гибеллинов - оборванных жидов и голодных псов, редко когда случалось встречать христианскую душу пешую на улицах…".

Наступний імператор Микола І не був лібералом як його попередник. 1827 року він, на прохання громадян, підписав указ "О воспрещении евреям постоянного пребывания в Киеве и о высылке их из оного". З тексту виходило, що відтепер юдеї не мали права мати в Києві "ни постоянного пребывания, ни заведений для отправления их обрядов или промышленности". Тимчасове проживання обмежувалося 6 місяцями.

Нещасним довелося "приписуватись" до інших общин - приміром, у Василькові прописалося 178 сімейств, майже 800 осіб. Вимога продати будинки за два роки була нереальною - потенційні покупці знали, що євреї загнані в кут і вимушені будуть кинути майно. Так і сталося, з 70 будинків в 1827 році було продано лише чотири.

Згодом були відстрочки і "проволочки". Євреї просили не видаляти їх з міста, вносили клопотання, щоб їм дозволили селитись за Либіддю. Всі прожекти зійшли на пси 1 лютого 1835 року, коли влада почала примусово виселяти всіх, хто ще залишався. Але була одна можливість не потрапити під репресії. Якщо юдей переходив у православ'я чи католицизм, то з точки зору тодішніх законів (і єврейських - аналогічно) переставав бути євреєм.

1859 року київським євреям - купцям І гільдії та іноземцям було дозволено проживати в місті. Разом із ними могли повернутись найближчі родичі, прикажчики, прислуга - до десяти осіб. Згодом коло тих, на кого не розповсюджувались обмеження осілості збільшувалося: відставні солдати, особи з вищою освітою, середній медичний персонал, студенти. Інші могли приїхати тільки з особистого дозволу генерал-губернатора. Причому селитись дозволяли тільки в двох районах - між Нижнім Валом і Куренівкою та за річкою Либідь.

1862 року з'явився в.о. "казенного" рабина, ним став Борух Ройзен, купецький син із Бердичева. Наступного року цю функцію перебрав виходець із містечка Старокостянтинова Овсій Цукерман. Цю посаду останній займав 35 років. У 1884 році будинків молитви було вже дев'ять (на понад 10 тисяч юдеїв), в 1891-му - дванадцять. Всі вони були не в капітальних, а в непристосовуваних приміщеннях.

Тільки на початку ХХ ст. на гроші багатіїв починають зводити кам'яні синагоги. 1906 року у зв'язку зі збільшенням населення було дозволено ввести посаду другого рабина.

1897 року в Російській імперії відбувся перший в історії перепис населення. Осіб юдейського віро сповідування виявилося 31801 з майже 250 тис. загалу. Рідною мовою майже всі назвали їдиш. Рівень освіти був дуже низьким: писати і читати могли лише половина киян-євреїв. Діяла норма щодо прийому в учбові заклади не більше 5% єврейської молоді.

1905 року - погром, інспірований чутками "евреи сбросили царский вензель… жиды порвали портреты государя". Три дні палали лавки, крамниці, будинки. 15 осіб загинули. Це стало початком еміграції - в США, Канаду, Аргентину і в Палестину - на історичну землю Ізраїлю. Влада негативно ставилась до пропаганди сіоністських ідей, оскільки ті були "враждебны ассимиляции евреев с другими народностями". Починають діяти політичні партії - здебільшого, соціалістичні. 1906-го виходить перша київська газета на їдиш - "Дас Фолк" ("Народ"). В 1917 році євреїв у Києві нарахували вже 87 тисяч.

Представники столичного єврейства увійшли у склад Центральної Ради. Інші ж у цей час грали активну роль у роботі місцевої більшовицької парторганізації. У складі першого уряду УНР було створено міністерство єврейських справ, яке очолив соціаліст Моше Зільберфарб. Написи на їдиш з'являються на грошах УНР.

Далі - карколомні зміни влади. І майже завжди це приносило проблеми та трагедії єврейському населенню. Навіть чорносотенна газета "Киевлянин" рукою відомого публіциста та політика Василя Шульгіна писала: "По ночам на улицах Киева наступает средневековая жизнь. Среди мертвой тишины и безлюдья вдруг начинается душураздирающий вопль. Это кричат жиды. Кричат от страха… В темноте улицы где-нибудь появится кучка пробирающихся вооруженных людей со штыками, и, увидев их, огромные… дома начинают выть сверху донизу…".

1920 року остаточно встановлюється радянська влада. Організоване життя тепер очолюється Євсекцією при ЦК Компартії (більшовиків) України. Інші партії поступово розпускають, активістів судять, висилають на північ. Під заборону потрапляє мова іврит, натомість комуністи толерують революційну культуру на їдиш.

У 1939 році в місті жили 175 тисяч євреїв. Далі була війна. 19 вересня 1941 року - день початку розстрілів у Бабиному Яру - став початком кінця великої общини. По війні ніякого особливого колориту Подолу, Євбазу (район сучасної площі Перемоги) вже практично не лишилось. Працювала одна синагога на вулиці Щекавицькій. Шаленими темпами зростала асиміляція. Лише 8% євреїв під час перепису 1970 року назвали рідною мовою їдиш. Наприкінці радянської доби єврейську мову на вулиці вже практично не було чути.

Я навмисно не зупинявся в цьому огляді на маршрутах, що їх проклав Михайло Кальницький. Любителі історії та Києва мусили б із путівником у руках пройтись вулицями вже неіснуючого єврейського Києва. Це і центр, і Поділ, і Лук'янівка, і місця "за канавой", і єврейські некрополі, де тільки й побачиш імена та обличчя, яких вже не носять…

Фраза. "Во все времена евреи любили Киев ничуть не меньше, чем жившие в нем представители других народов. Для многих поколений "народа без родины" Киев стал не просто прибежищем, а и местом, где раскрывались их таланты - ремесленников и раввинов, врачей и литераторов, музыкантов и художников, юристов и предпринимателей. Здесь они рождались, росли, влюблялись и творили, отправлялись на фронт и уходили в Бабий Яр…".

06.04.2012 13-58